З приводу Міжнародного жіночого дню QALight присвячує березень історіям наших дорогих жінок-тренерів. І першою буде історія тренера з тестування програмного забезпечення Інни Сухенко.

«Я починала свою кар’єру в IT ще 20 років тому. Компанія «Softline» виграла тендер на розробку аналітичної системи з управлінням державним боргом України для Мінфіну, де я тоді працювала. PM проекту був надзвичайно наполеглив та умовив мене на роботу над збором вимог, а потім й зовсім переманив, і я декілька років тестувала, впроваджувала й супроводжувала проекти в Мінфіні, а потім й в податковій. Я пропрацювала в цій команді шість років, відлучившись лише на півтори роки в декрет. Це був мій довгий старт й розуміння методом «набивання шишок! – хто такий тестувальник, що він робить на проекті, як зробити краще у наступний раз.

Час йшов, мені захотілося підкорювати нові горизонти самостійно, і я пішла у компанію «Еміст», ми займалися розробкою софту для лотерейних систем. Це були мої кращі роки в плані «саморозвитку й самопізнання», я створила відділ тестування з нуля й кожний день йшла на роботу з посмішкою та новими ідеями. Ми були друзями, соратниками, колегами й однодумцями. Там я зрозуміла, що вже не можу не тільки брати від інших, але й віддавати – віддавати свої знання, виробляти свою практику, ділитися думками та заряджати інтересом.

Вісім років промайнули як декілька місяців. І я вирішила відчути принади «аутсорсу», попрацювати на західних клієнтів й постигнути всі смаки «зеленовалютної» зарплати. Два роки я пропрацювала в компанії «Pulsarfour» на посаді QA-менеджеру команди, яка виросла під моєю опікою з 4 людей до 22, ми будували процеси, налаштовували «онбордінг» для новачків, займалися самоосвітою та боролися за зріст «цінності тестування на проектах».

Коли QA практика досягла пику досконалості й самостійності я знову виглянула на ринок праці й перейшла в продуктову компанію «Nimble», там я цілий рік займалася ручним тестуванням, по якому встигла жахливо скучити за останній час на менеджерській посаді. В мене була команда з двох тестувальників і ми разом будували процеси, шукали баги, писали тест кейси, займалися аналізом вимог та багато іншої рутини, від якої я, як і 10-15 років назад, отримую професійне задоволення.

Декілька днів тому назад я прийняла оффер від іншої продуктової компанії, і скоро знову почну з нуля: знайомитися, звикати, вчитися, ділитися. І мені це подобається! Скільки було в моєму житті пропозицій – перейти в розробку, в бізнес аналіз, в project-менеджери, й навіть кардинально покинути IT. Але тестування – це моє, і я в ньому просто розтворяюся.

Декілька років тому я випадково зустріла вакансію «викладач курсу «тестування ПО», і мені моторошно захотілося спробувати себе в якості ментору для групи починаючих тестувальників. Це був як виклик, моя нова ступінь розвитку, мільйон нових емоцій, тисячі питань від студентів, палаючи очі і очікування допомоги, порад, всього того, чого так не вистачало. І от я читаю лекції з теорії та ділюся своїм досвідом вже чотири роки, три з яких – в QALight. Заняття зі студентами – це те, що наповнило сенсом моє життя, це як спуститися з вершини проекту у вечорі та сісти за одну парту в аудиторії з тими, хто тільки на початку шляху.

Мабуть, все, що я розповідаю, звучить як легка пісня, але за цим приховується багато праці, безсонних ночей і мук совісті. Було не просто, але воно того варте. І якщо б зараз я знову стояла на вулиці перед будівлею й тряслася, як же пройде моя перша співбесіда в IT, я би знову зробила крок й пройшла б увесь шлях.

Хтось сказав «не помиляється той, хто нічого не робить» – так, це так.

Напевно, як у кожного, в моїй кар’єрі були злети та падіння (успіхи в будуванні команди й невдачний найм людей, проблемні релізи й злагоджені комунікації, вибудувані процеси й завалені стратегічні плани), було різне. Коли я у 18 років приїхала підкорювати столицю, прийшлося починати з набору бух звітів на комп’ютері, і я дико раділа, що я не стою на ринку або не сиджу за касою й не вислуховую невдовольства людей, я працювала з «железякою», любила її за терпіння та мовчання, таке собі взаєморозуміння.

Але з часом на проектах я вже працювала з людьми, вони всі різні, до них треба шукати різні підходи. На початку, мені здавалося, що програмісти – це особливі люди, замкнуті, не емоційні…. І багато разів я чула в свою адресу від людей не зі сфери IT, що таки-так «усі комп’ютерщики чокнуті, як з ними взагалі можна працювати», але я працювала, і цей світ мені подобався все більше…. Да, в ньому багато чоловіків, а на жінок часом дивляться з недовірою, але мене це не лякало. Я навчилася «заробляти авторитет не яскравими словами, а практичними справами», і це дорого коштує помічати, як люди змінюють своє ставлення до тебе. Були ситуації, коли на співбесіді мені відверто говорили щось типу «він не любить жінок, але Ви спробуйте, приходьте», або «а Ви точно керували командою? Ви впораєтеся в чоловічому колективі? А чому у Вас не технічна освіта? Ви знаєте, як писати білі літери на чорному екрані?» мене це веселило, адже для мене головне – працювати в команді професіоналів, і я завжди вірю, що й вони хочуть того ж.

Мої батьки досі не розуміють, чим я займаюся на роботі, але це не важливо, і я не намагаюся пояснити їм технічні деталі, я просто говорю «я роблю цей світ кращим, по своєму, як можу… А ще я вчу інших, щоб можна було спокійно відпочивати на пенсії».

Я рада, що обрала саме цю професію, що, незважаючи на мою дитячу хворобу боязні комп’ютерів, життя повернуло мене саме в цю сторону, я б дуже хотіла, щоб мої студенти досягали своїх цілей, отримували такий же драйв від праці й передавали свій досвід далі.